Багаття потріскує, розриває «язиками» нічну темінь і манить своїм теплом. Із казанка п’янко розноситься аромат глінтвейну. Навколо сидять юні студенти географи та їх викладачі, котрі тепер видаються значно ближчими і компанійськими, аніж коли читають лекції за своїми кафедрами. Розмови із практичних перетворюються на філософські. Петрович розповідає студентам про ідеал «істинного географа». «Його не потрібно запитувати, куди ти ідеш? Для чого ідеш? Він іде, бо треба йти…».
Іде, бо треба йти. Ці слова закрутилися у звивинах мозку студента-першокурсника й обросли власними поетичними образами. Так народився невеличкий вірш. Тільки не про істинного географа, а про вічного мандрівника.
Мабуть, чимало із читачів впізнають і себе у цьому образі. Ідея «Вічного мандрівника» не могла вміститися у кількох римованих стовпчиках. Так зароджувалася ідея цього проекту, котрий лише через десять років почав втілюватиcя в життя.